Майже всі батьки звикли, що «за замовчуванням» школа забезпечує дітей підручниками. Але майже ніхто з нас не замислювався, що саме лежить під сподом цього гарантованого Конституцією права.
Іноді цей «спід» проривається на поверхню у вигляді обурливих ляпів у підручниках, куди чомусь потрапляє інформація про лікування раку содою, українські солдати виявляються вбраними у російську форму, а Кропивницький досі називається Кіровоградом. Тоді ми піднімаємо шум і обурюємося, спрямовуючи лють на видавництва, які допустили неякісний продукт до друку. Здавалося б, все закономірно.
Але очевидно, що якщо ситуація з ляпами повторюється з року в рік, то це не прикрий випадок окремих видавництв, а системна проблема. То де ж вона захована і чому знову й знову наші діти отримують підручники з помилками?
Щоб зрозуміти це, пройдімо разом із підручником увесь шлях і зрозуміймо, звідки беруться книжки на дитячих партах.
Раніше, до Революції Гідності, вибір підручників, за якими вчилися в школі, був повністю керований державою. Тобто чиновники самі обирали, за якими підручниками вчитимуться наші діти.
Як це відбувалося? МОН оголошувало конкурс підручників. На конкурс подавалися рукописи підручників з різних предметів та кольорові оригінал-макети обсягом, зазвичай, у 32 сторінки. Рукописи оцінювала спеціальна комісія, для кожного предмету – своя. Вона так і називалася: Предметна експертна комісія. Склад цієї комісії назначало МОН. Далі експертні висновки перевіряла Конкурсна комісія, яка могла виключити підручник з конкурсу, якщо, наприклад, він містив антинаукову інформацію чи не відповідав психолого-педагогічним вимогам. Саме ця комісія і виносила пропозиції щодо переможців конкурсу.
Генеральний директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов згадує про ті часи:
«До Революції Гідності це були не конкурси, а видимість конкурсів. Раніше ж це була дуже корупційна справа, коли кілька чиновників розподіляли сотні мільйонів гривень, і вони вирішували, за якими підручниками мають вчитися діти.
До 2014 року конкурс був суто формальний, видавці подавали підручники, і кілька експертів обирали, за чим буде вчитися країна. Зрозуміло, що ці кілька експертів призначалися від Міністерства освіти і були повністю керованими.
Спочатку держава витрачала шалені кошти на підручники, а потім батьки витрачали свої кошти, обираючи підручники, за якими в принципі можливо було навчатися».
А закуплені державою, говорить пан Віктор, пилюжилися у бібліотеках.
Дійсно, тодішній міністр освіти Дмитро Табачник засвітився у корупційних скандалах із підручниками. Половину від усіх підрядів отримували видавництва «Генеза» та «Освіта», які очолювали люди, близькі до Табачника. Книжки тоді закуплялися за казковою ціною у 200-300 грн за книжку і вище.
Видання «Наші гроші» ретельно відстежувало корупційні схеми на підручниках у ті роки. Схема була у тому, що міністерство обирало саме рукопис підручника певного автора, а вже потім автор укладав договір з видавництвом, а видавництво – з МОН. Ніяких торгів на найкращу ціну не було. По суті, якщо конкурс виграв певний рукопис, то держава мусила закупити його за будь-яку ціну. Звідти і височенні ціни за примірник. За інформацією видання «Тексти», найдорожчий підручник часів Табачника коштував 1604 грн за примірник! Така ціна могла бути виправданою хіба для тих книжок, які виходили дуже малими накладами (наприклад, підручники мовами національних меншин). У випадку з Табачником це було не завжди так.
«І лише з 2014 року почалися реальні конкурси підручників, коли було багато видавництв, і ті підручники, за якими будуть займатися учні, обирали самі споживачі», – ділиться далі спогадами Віктор Круглов.
Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів була однією з тих, хто ініціював розробку та проведення прозорого конкурсу підручників. Того конкурсу, завдяки якому не держава обирала підручники та спускала це рішення до шкіл, а школи виявляли своє бажання займатися за тими чи іншими підручниками – і, спираючись на це рішення, держава здійснювала закупівлі.
Задум був чудовий. Це мало призвести до того, що школи закуповували б саме якісні підручники, а видавництва мусили би постійно удосконалювати продукт, щоб зацікавити викладача.
Тепер вибір підручників відбувався так. Міністерство освіти оголошувало конкурс, на нього подавали проєкти підручників. Далі їх переглядали експертні комісії, і якщо все було гаразд, то підручник отримував гриф – це був перший етап конкурсу.
Після цього починався другий етап, коли, власне, за підручники голосували вчителі. Викладачі ознайомлювалися з фрагментами підручників. Далі кожна школа обирала на педраді підручник і голосувала за нього на спеціальному сайті, заповнивши відповідну форму.
Підручники, які набрали певний прохідний бал голосів, отримували держзамовлення на друк.
Тільки тут почалися уже складнощі іншого характеру. Якщо раніше закупівельна ціна була завищена і нічим не підкріплювалась, то тепер, з впровадженням антикорупційних інструментів, закупівельна ціна стала мінімально можливою, такою, що враховувала виключно витрати на друк, знехтувавши витрати на авторський гонорар, наукову редактуру тощо. Детальніше про те, як це впливає на якість підручника, ми висвітлювали в цій статті.
Якщо раніше примірник підручника коштував до 1600 грн, то тепер на один підручник держава виділяє… 44 грн.
Сергій Гап’юк, співвласник видавництва «Підручники та посібники», розповідає, з чого складається вартість видання згідно з калькуляцією:
«Вартість – це сума вартостей матеріальної складової (папір, картон, плівка), поліграфічної (роботи з виготовлення). Також сюди входять суми загальновидавничих і редакційних витрат, авторської винагороди і рентабельності, яка дозволена в межах 5%».
За словами видавця, говорити про традиційну бізнес-модель у випадку підручників неможливо: це більше альтруїзм та добровільна видавнича інвестиція у майбутнє дітей України.
І, власне, саме через таку закупівельну ціну видавці змушені мінімізувати ризики. А страждає через цю мінімізацію… правильно, якість підручників.
«Щодо ціни, то видавництву потрібно сплатити за експертизу, довести рукопис до оригінал-макету, а потім сподіватися, що конкурс на усіх його етапах пройде успішно. А хочеться й інноваційну складову додати, і новаторські ідеї долучити. Проте це ризиковано, бо і санітарні норми не все сучасне в дизайні дозволяють, а брак часу не дає зосередитися на новаторських ідеях. От і трапляється, що авторські колективи, які раніше мали підручник, просто адаптують його під нову програму».
Адаптують під норму програму – і подають на конкурс. Власне, тому якихось кардинально нових підходів у підручниках ми й не спостерігаємо: закупівельна ціна і надто високі ризики просто не передбачають вкладання у якісь суттєві зміни в підручнику. Не передбачає ні інноваційний підхід, ні осучаснення.
«Чи може коштувати підручник, як дві чашки кави? – питає Віктор Круглов. – Каву випив і забув, а підручник – це те, за чим дитина навчатиметься 5 років. Підручник – це цілий комплекс. Постійно чути зауваження до якості підручника. Але є проблема апробації, проблема, що бракує часу, а ще ж є проблема фінансів. Чомусь фінансисти дивляться з точки зору, скільки ця книжка буде коштуватиме в поліграфії. На інтелектуальну складову практично не виділяється грошей».
Що ж, це закономірний результат.
Але основна проблема, з якою зіткнулися видавці при новому конкурсі з 2014 року, – це брак часу. Сам конкурс сконструйовано так, що часу на підготовку підручника практично немає. Видавці кажуть, що на виготовлення підручника лишається пара місяців, і підготувати за цей час щось якісне – нереально.
«Дійсно, часу на підготовку підручників тоді й зараз – дуже мало. На підготовку підручника потрібно 2-3 роки, це мінімум, – говорить Віктор Круглов. – Наступного року будуть готуватися підручники для 5-го класу, але вже треба по-хорошому починати роботу над підручниками для 7-го. Але ж ще треба прийняти програми. Тобто тут дуже багато таких складнощів».
Видавці дуже багато говорили про недоліки нового конкурсу, спровоковані здебільшого тим, що команда, яка почала здійснювати реформу, просто не встигла її завершити.
Ці розмови та обурення призвели до того, що наявний Порядок у цьому році вирішили переглянути. І справді, був розроблений та винесений на громадське обговорення новий Порядок про конкурс підручників. А 26 травня 2021 року відбулися Комітетські слухання на тему «Якість підручників та навчальних посібників для Нової української школи», де, власне, мали обговорити запропонований МОНом новий Порядок конкурсного відбору, врахувавши побажання видавців, депутатів та освітян.
Проблеми, на які скаржилися видавці, були все ті самі: брак часу на підготовку, низька закупівельна ціна, відсутність апробації підручників, те, що вчителі можуть ознайомитися лише з частиною видання, а не з цілісним продуктом тощо.
МОН та ІМЗО взялися виправити ситуацію з недореформованим відбором підручників, декларувати прозорість та відкритість конкурсу як основну відмінність старого Порядку від нового. Зокрема, на сайті МОН написано: «Ключова відмінність цього документа від усіх попередніх – прозорість і відкритість усіх етапів відбору».
Новий Порядок збирається буквально на колінці, і це закономірно, адже зупинити процес створення підручників не можна ні на мить.
Це підтверджує і Євген Баженков, директор Інституту модернізації змісту освіти – установи, відповідальної за проведення конкурсу:
«Ми йдемо, як-то кажуть, впритул, бо конкурс має бути оголошений на кінець вересня і нам залишилось півтора місяці, щоб новий Порядок погодити і зареєструвати Мін’юсті, і щоб він набув чинності. Ми сподіваємося, що конкурс буде проходити за новим Порядком».
Тобто попри діючий Порядок про конкурс 2019 року, видавці вже не можуть на нього орієнтуватися. ІМЗО орієнтує їх на новий.
Але тут не зовсім зрозуміло, на що саме орієнтуватися. Адже остаточного тексту нового Порядку станом на написання матеріалу (серпень) видавці ще не бачили. І у відкритому доступі його нема. Видавці подаються на конкурс у 2021 році наосліп, керуючись листами від ІМЗО. По суті, якщо ти не «наближений» до тусовки, то й інформації про конкурс не отримаєш. Якщо ти не варишся у котлі видавців підручників, то замість того, щоб усвідомлено готуватися до осіннього конкурсу, знаючи, що на тебе чекає, ти завмер в очікуванні публічної інформації про конкурс. А її нема й нема. І дорогоцінний час на підготовку втрачається.
Щодо нового Порядку проведення конкурсу, то саме непрозорість є тим, що найбільше обурює видавців. Парадоксально, але саме на прозорості наголошує МОН, коли говорить про новий Порядок.
А проте видавці не розуміють, коли буде оголошено конкурс. Не розуміють, чому так пізно отримують доступ до програм, за якими треба писати підручники. Не розуміють, чому немає дат проведення конкурсу на сайті. Не розуміють, якими документами мусять керуватися. Не розуміють, де побачити остаточний текст нового Порядку. По суті, видавці рухаються практично наосліп, та й лише ті видавці, які давно «в темі».
«Ми спираємося на якісь певні листи, накази, розпорядження, які видає ІМЗО. І ось ІМЗО присилає листа, мовляв, такого-то й такого-то числа подаємося на конкурс. І в ньому вказані дедлайни і базові вимоги, і ось ми саме цим керуємося, – розповідає Наталія Лотоцька, очільниця мережі шкіл англійської мови «Грін Кантрі», де хочуть подавати на конкурс власний підручник. – Зараз усю інформацію, яку я отримую, я отримую від видавництва, з яким працюю. Коли ІМЗО розсилає по видавництвах якусь інформацію про конкурси, то мені її пересилають».
І справді, зрозуміти щось з сайту ІМЗО про терміни конкурсів не вдається. Отже, хоч якусь інформацію отримують лише ті, про кого ІМЗО знає, що вони можуть хотіти подаватися на конкурс. За бортом опиняються усі нові видавництва, видавництва, які вирішили змінити спеціалізацію, громадські організації з правом видавничої діяльності та самостійні автори/авторські колективи.
«[...], і всі питання, які виникають, ми вирішуємо з видавцями або через асоціації, які практично є провідниками всіх видавництв. Ми з представниками асоціацій щотижня зустрічаємося в нас Інституті, і дорожню карту прописуємо і, як кажуть, по гарячих слідах вносимо корективи», – говорить директор ІМЗО.
Шукаючи остаточний варіант Положення, я звернулася до директора Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна.
«Я думаю, що вам з цими питаннями варто звернутися до директора ІМЗО Євгена Баженкова, оскільки прикінцевого варіанту Положення про конкурс ми ще не бачили», – відповів пан Олександр, з яким, за словами директора ІМЗО, вони спілкуються щодо Порядку щотижня.
Директор ІМЗО і справді вислав текст Положення про конкурс – і ось що змінилося, у порівнянні з Положенням від 2019 року:
На конкурс подаються вже підручники, які мають гриф (тобто порядок грифування видавці проходять не під час конкурсу, як раніше, а до). Це означає, що ті видавництва, які не знають про такі зміни, бо керуються чинним Положенням від 2019 року, просто «пролітають» з підручниками у 2021 році, адже грифування займає 2 місяці.
Тепер вчителі будуть ознайомлюватися з повним оригінал-макетом підручника, а не з фрагментом.
Після того, як вже прогрифований та відібраний підручник отримує понад 40 000 голосів від вчителів (винятки за кількістю становлять підручники для шкіл, де навчаються діти мовою національних меншин та підручник шрифтом Брайля, а також підручники, що набрали від 10 000 до 40 000 голосів, за умови, що видавці гарантуватимуть покриття різниці у коштах між меншим накладом та 40 000, за які готова платити держава), підручник потрапляє на другий етап конкурсу – на експертну оцінку. Комісія з художньо-технічного редагування приймає рішення про доцільність видання підручника чи про його відхилення.
У видавців є купа пересторог щодо цього. Сергій Гап’юк ділиться:
«Основна наша пересторога – щодо порогу відбору вчителів. Так виходить, що лише після набрання кількості у 50 000 віртуальних кліків (у Положенні йдеться про 40 000, але пан Сергій, як і решта, на дату інтерв’ю остаточний текст Положення ще не бачив – авт.) держава дає змогу друкувати ці підручники.
Звідси ми маємо, що ти, наприклад, працюєш, на гриф подаєш книжку, а потім поріг такий, що ті самі стартапи не зайдуть… Тоді неможливо розвивати підручник. Ти можеш вкластися у розробку підручника і не пройти поріг відбору. Ще якби там був прозорий якийсь майданчик [де можна побачити голосування вчителів], але його ж нема. Воно задеклароване все є, але насправді результати голосування закриті. Ми на 4 клас подавали підручники з інформатики, і там був поріг у 10 000. Ми подали за двома програмами підручники, і вони разом набрали 12 000, але окремо не набрали по 10 000».
У Положенні було передбачено, що кожна школа вивішує на своєму сайті протокол педради щодо голосування за підручники, але, стверджує Сергій Гап’юк, на сайтах зовсім немає інформації. Коли Положення порушується, то видавці не мають до результатів голосування довіри.
«Бо на наші підручники відгуки були схвальні, експертиза теж була пройдена на висоті, а за вибором учителів ми отримали останні місця», – розповідає пан Сергій про свій досвід.
Не подобається каральна функція експертів Вікторові Круглову з видавництва «Ранок»:
«Дві проблеми конкурсного порядку: час на підготовку і те, що експерти, які оцінюють, можуть заборонити допуск підручника до конкурсу. Ми з цим працюємо, аби експертиза несла не заборонну, а дорадчу функцію. Іноді читаєш експертизу, а там написано: «Книга не відповідає програмі», – і жодних аргументів не подано. Вже було кілька разів [у минулому], коли експерти оцінювали низько, а вчителі обирали – і чи не найбільші наклади цих підручників виходили потім. Тому що кілька експертів не можуть вибирати за інших. Експерти повинні покращити якість підручника».
З усього виходить, що нове Положення не вирішує основної проблеми, яку озвучували видавці: проблему критично малого терміну часу на підготовку підручника.
Євген Баженков, говорячи про основну проблему – надто утиснені терміни на підготовку підручників – висловлює надію, що все ж з новим Положенням ситуацію вдасться покращити:
«А чи достатньо часу? Я хочу сказати, що я вже рік працюю і я подивився, що дійсно часу недостатньо, бо приблизно від створення підручника – його написання, отримання грифу, проходження конкурсів, відбору, друк – і до потрапляння в школу, вся процедура займає приблизно 250 днів. З яких я чітко порахував, що треба пройти дві колегії Міністерства, отримати два накази Міністерства, що десь 50 днів всього процесу створення забирають бюрократичні процедури. Ми хочемо ці бюрократичні процедури взагалі зменшити до мінімуму, а саме надати більше часу для поліграфічних комбінатів, яким постійно не вистачає часу. Тож саме якщо ми запустимо новий Порядок, то у видавців буде набагато більше часу. Так ми десь плюс два місяці виграємо за рахунок зменшення бюрократичних процедур, і ці два місяці вони отримують на доопрацювання підручника».
Час для поліграфічних комбінатів – це, звісно, добре, а проте хотілося б трохи більше часу саме для авторів. Видавці криком кричать, що, отримавши програми для підручників у липні, вони не можуть станом на листопад видати готовий якісний підручник. Який ще має встигнути до конкурсу пройти грифування (а це два місяці, які буцімто зекономили на бюрократичних процедурах)! Тобто чистого часу на написання підручника від липня (час оголошення програм) до умовно листопада (очікуваний час оголошення конкурсу), за мінусом двох місяців на грифування – лишається три місяці.
Три місяці на підручник.
В умовах, коли держава, згідно з Конституцією, зобов’язана забезпечувати дітей підручниками (роз’яснення Конституційного суду України), з цієї зв’язки практично нема куди подітися: видавці залежні від держзамовлень. А отже, було б глупо кусати руку, яка дає хоч і бідний, але харч.
Саме з цієї причини видавці хоч і не погоджуються із ситуацією про конкурс, а проте не виходять у жорстку конфронтацію з державою. Крім того, людина, яка першою скаже, що треба знайти інший механізм забезпечення дітей підручниками, ніж державні конкурси та закупівлі, стане ворогом номер один.
А хто захоче?
Настя Мельниченко
.png)
