Шкільне життя звичайної мами чи тата у Вайбер-чатах складається із безглуздих картинок до свят, обговорення подарунків до знаменних дат та регулярних зборів грошей. Зокрема — на купівлю підручників, неодмінно "хороших підручників для якісного навчання".
Ідея добра. Для якісного навчання рідної дитини нічого не шкода. Але стривайте… Підручниками ж наче має забезпечувати школа, яку, своєю чергою, постачає держава через проведені нею закупівлі. Але чомусь виходить так, що держава забезпечує або не всім, або не тим, і не рідкісною є ситуація, коли якась вчителька-предметниця повідомляє, що закуплені школою підручники їй не подобаються, тому здаємо гроші на інші. Вчителька хоче як краще, держава хоче як краще, тоді в якому ж місці стається збій?
Чому держава, забезпечивши школи можливістю самостійно обирати собі підручники, все одно не розв’язала проблему браку якісних підручників? Адже схоже на те, що в цьому і був задум всієї реформи порядку закупівлі підручників!
Як це взагалі працює (і що задумувалось)
"Моя дитина закінчила 3й клас. Кожного року школа видає нам підручники з англійської мови авторства Алли Несвіт і вони благополучно стоять у нас на полиці весь рік. (...) А цього року підняла в батьківському чаті питання: чому школа не може закупити ті підручники, які кращі для роботи, а не витрачати бюджетні кошти на непотрібні книги, а з батьків збирати на ті, за якими, ніби то краще працювати (...)" — пише мама в одному з коментарів Фейсбук-спільноти "Батьки СОС".
Раніше підручники у школу закуповували централізовано, їх обирала держава. Тепер держава так само закуповує підручники, однак, із проведенням освітньої реформи, відбулися певні зміни у процедурі: підручники для своєї школи обирають самі учителі.
Закупівля підручників відбувається за графіком: один рік — один підручник для НУШ (а це 1-5 класи) і один підручник для паралелі, де ще немає НУШ. Тепер кожна школа сама обирає собі набір підручників: серед тих, які були допущені МОН до використання. Підручники обираються Міністерством відповідно до Положення про конкурсний відбір від 12 серпня 2019 року.
Якщо коротко, то у певний проміжок часу МОН оголошує конкурс і на цей конкурс подаються видавці. Ті підручники, які пройшли комісію ІМЗО (Інститут модернізації змісту освіти) і отримали гриф, є допущеними до наступного етапу конкурсу, коли їх для шкіл вже обирають педколективи. Учителі мають змогу ознайомитися із уривками пропонованих підручників та прийняти на педраді рішення про закупівлю для своєї школи тієї чи іншої книжки. Далі заповнюється спеціальна форма у Державній інформаційній системі освіти і якщо на конкретний підручник набирається достатня кількість охочих для держазомовлення, видавець видруковує підручники і вони їдуть до шкіл.
Чому це було зроблено? За задумкою, це мало би дозволити видавцям та авторам конкурувати між собою і покращувати якість підручників у боротьбі за прихильність вчителя. На жаль, хороша задумка була похована під українськими реаліями.
І саме про ці реалії ми і поговоримо нижче.
Як усе є насправді (готують швидко, платять мало)
А насправді умови подання на конкурс виписані таким чином, що видавці не встигають або не мають змоги підготувати якісний матеріал. Є немалі проблеми і з закупівельною ціною.
Для прояснення цих подробиць ми звернулися до колишнього члена команди міністерки освіти Лілії Гриневич, радника з питань інклюзії Володимира Брискіна. На час його співпраці з МОН і впроваджувалися зміни до процедури закупівлі. Та і взагалі: було задумано НУШ.
"Треба сказати, що цю систему, яка була із закупівлею підручників, вдалося лише трохи покращити. Вже під кінець каденції Лілії Михайлівни були зміни, які мали би призвести до покращення підручників, але коли команда змінилася, потім ще раз і ще, то ті зміни, які планувалися - так і не були втілені, а дещо навіть відігралося. Наприклад, ІМЗО мав інакшу роль зайняти. Проблема зараз в тому, що одна інституція здійснює і методичний нагляд та рекомендування [підручників], і ця ж інституція здійснює потім їх закупівлю. За задумом, це мало бути розведено в різні організації, і закупкою мали займатися установи, які спеціалізуються на закупках, а ІМЗО мав займатися методичною підтримкою. Не можна однією рукою і схвалювати (допускати), і закуповувати."
За словами Володимира, таким змінам чинився і чиниться великий опір, і для них потрібна не лише політична воля, а великий обсяг рутинної, дуже кропіткої нормативної роботи. Якщо в сотнях документів якісь функції покладені на певну інституцію, то в один день викреслити її не вдасться: треба перебудувати всю систему.
"А це як операція на живому серці: кожного разу ІМЗО виживає дякуючи тому, що у випадку реформування той, хто мав би прийти їм на заміну чи змінити процедуру, ризикує не встигнути виконати свою функцію, а ІМЗО вже не зможе. І тоді не буде ні хороших, ні поганих підручників — жодних. І це провал сезону навчального року принаймні для одної паралелі. І саме перед цією загрозою весь час відкладається ключове рішення. А коли його все-таки прийняли [командою Гриневич], то не лишалося часу, щоб його втілити."
Друга проблема, яку не встигли змінити — це сам механізм державних закупівель, який вимагає купівлі за найнижчою ціною і геть не враховує те, що у випадках підручників йдеться про інтелектуальний продукт. Тобто купити підручник намагаються за ціною поліграфія + папір, а авторське роялті у цій схемі не є пропорційним до якості видання, а таким, яке прямо відповідає дуже застарілим і заниженим нормам рекомендованої мінімальної виплати роялті.
Як пояснює президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, мінімальна ставка авторської винагороди визначається Постановою від 2003 року і становить, у випадку авторів підручників… 1,5 мінімальної зарплати за 40 000 знаків тексту. Станом на сьогодні людина отримує 11 550 грн за кілька місяців роботи з укладання підручника. У сучасних реаліях це абсолютно неконкурентноспроможний гонорар.
Цю постанову про роялті вже багато років не змінюють з тих причин, що авторське право і об’єкти авторського права, грубо кажучи, є всюди. І якщо зачепити змінами одну статтю, то треба підіймати і змінювати їх всі. Це дуже вплине на креативні індустрії. Адже при тих самих обмежених бюджетах, які доступні в креативних індустріях, раптом доведеться платити усім причетним більше. Це означає, що підніметься вартість книжок, фільмів — буде ланцюгова реакція. Поки що ніхто не бере на себе труд прорахувати наслідки таких змін, і тому їх просто не роблять.
"Гриневич хотіла це змінити, але не мала підтримки. Таке рішення може ухвалити лише уряд, а не окреме міністерство, бо ці зміни зачіпають багато галузей, і культуру більше, ніж освіту. І вона не мала з цим підтримки", — ділиться Володимир Брискін.
Тут ринком і не пахне
Наступна проблема, з якою стикнулися закупівлі підручників у реальності, стосується того, що оплата за підручники раніше була тільки з державного бюджету, а тепер розподілилась: половину платить місцевий бюджет, а половину центральний. І в результаті такого розподілу виходить, що централізовано організувати замовлення — дуже складно. Видавці ніколи не впевнені в тому, що отримають оплату. Міністерство не знає, як складеться в місцевих бюджетів і чи вони свою частину докладуть. Типографії не хочуть ризикувати за таких умов.
"Тобто зараз архітектура рішення така, що в прагматичному світі призвела б до закладання усіма сторонами ризиків: видавці доточили б вартість, щоб застрахуватись на випадок, якщо їм не заплатили, або заплатили менше, ніж розраховано. Міністерство би застрахувалось від того, що видавці не доставлять підручники вчасно. У результаті підручник коштував би дорожче, але з усіх знялися б ризики. Але в умовах нинішнього "Закону про публічні закупівлі" все оце неможливо." — розповідає Володимир Брискін.
Колишній радник міністерки пояснює, що при відборі підручників у закупівлях сам зміст чи якість не грає ролі.
"Коли держава щось закупила для шкіл, то це перевіряють купа всіляких організацій, які мають слідкувати, щоб бюджет використовувався ефективно. Їм байдуже, якої якості підручник, адже їм важить, щоб вартість не була зависоко над ринком. І не враховується, наприклад, що через певні обставини підручник має бути виданий дуже швидко."
Проблема ця не розв’язується, тому що управління фінансами зі сторони держави поки ще не навчилось враховувати вартість інтелектуальної праці. А поки автор підручників буде знехтуваний, доти якість змісту підручника не буде зростати.
Інша проблема із закупівлями полягає в тому, що на підготовку нового підручника зовсім немає запасу по часу. Тому підручники робляться похапцем, у дуже короткий цикл. Фактично, від часу оголошення вимог до програми з того чи іншого предмету і до моменту закупівлі підручника, видавці мають лише кілька місяців. А це дуже, дуже мало.
Підручники держава надає безкоштовно — ми всі це знаємо і тому нас обурює вимога школи докупити якісь підручники. Водночас, це одна з ключових причин, чому конкуренція між підручниками не є ринковою. Видавці замість якості змагаються за інші показники.
Якби йшлося про умови ринкової конкуренції, то фактично змагання було б за те, з якими підручниками учні отримали ліпші випускні оцінки. Але в нашому випадку, коли підручники закуповує держава, а критерієм лишається якнайнижча вартість, так не виходить. "Змагання між видавцями йде на за якість підручника, а за вплив на прийняття рішень. За можливість його прорекламувати. Наприклад, підручник з англійської Кембріджа якась область не купує, бо там має кращу впізнаваність та адмінвплив місцевий видавець. Місцеві підручники може й непогані, але точно поступаються тому з Кембріджа" — розповідає Володимир Брискін.
У приватних шкіл іноземних мов є якісні підручники. Чому в державних не так?
Ця ситуація із закупівлею, яка самим своїм дизайном унеможливлює створення якісних підручників, лишає нас у ситуації, коли вибору немає. Але у тому, що стосується підручників з іноземних мов, вибір все-таки є. У світі є дуже багато підручників з вивчення іноземної для не-носіїв. І вони потрапляють в Україну. У нас на ринку, принаймні, приватні школи користуються підручниками закордонного видавництва для вивчення іноземної мови. Ці підручники якісні і такі, які вже пройшли випробування часом та навчанням: якщо вони будуть неякісними, то за них просто не платитимуть.
Прокоментувати, чому приватні школи англійської мови не полюбляють шкільні підручники українського розливу, ми попросили керівницю мережі шкіл англійської мови “Грін Кантрі” Наталю Лотоцьку-Гевко:
"Я знайома з роботами найпопулярніших авторів: А.Несвіт, О.Карпюк, В.Буренко. Перш за все мене засмучує естетика цих книг. Припускаю, що частина ілюстрацій передається з покоління в покоління, використовуються архівні матеріали, не ведеться робота із сучасними талановитими художниками. Друге — це контент. Він нудний. Діти не мають можливості говорити про сучасні ігри, іграшки, тренди, серіали, бо змушені опрацьовувати теми в рамках держпрограми. Третє — це методична складова. Ці підручники швидше є підбіркою тренувальних вправ, аніж програмою, результатом опанування якої буде вільне володіння мовою. Часто граматика та лексика подаються окремо, а не в контексті, завдання передбачають "правильні" відповіді, обмаль дослідницьких завдань, ігрові види активності задіяні здебільшого лише в молодшій школі. Так, у цих книгах все дуже "правильно": вони відповідають антидискримінаційній політиці, не зачіпають гострих тем, у них порівну хлопчиків та дівчаток, не має порушення гендерних стереотипів і т.п. Є такий термін "книга безпечна для дитини" — це про них. Тут не має до чого причепитися. Але якраз це мені найбільше і не подобається, адже реальний світ і світ у цих книгах між собою ніяк не перетинаються.
Зрештою, ми ж усі навчалися за цими книгами і чудово знаємо яким був результат і чи цікаво нам та нашим дітям тримати в руках ці підручники і навчатися за ними. І це не лише моя суб'єктивна думка. Ми бачимо, як школи за держконкурсом отримують ці книги, а вчителі, які хочуть дати результат — просять батьків інвестувати у дітей та купувати якісніші матеріали".
Тобто державні школи, де право на закупівлю має суто держава через свої механізми, не мають змоги отримати сучасні підручники іноземного видавництва?
"Іноземні видавництва мають можливість брати учать у конкурсі на постачання підручників Міністерству освіти, але через українського партнера-видавця.
Напряму закупівля не передбачена, але у цьому, напевно, немає сенсу, адже у будь-якому разі підручники необхідно локалізувати то адаптувати до української шкільної програми", — розповідає Олег Одольський, директор ТОВ “Лінгвіст".
"Інша перепона – вартість закупівлі підручників, яка не є дуже привабливою для іноземних видавництв, а умови участі доволі серйозні – глибокий рівень адаптації (особливо для інших предметів ніж іноземні мови), стислі терміни та серйозні технічні питання як, наприклад, вільний доступ до ПДФ файлів підручників".
На думку Володимира Брискіна, багато закордонних видавців з хорошими підручниками не беруть участь у цих конкурсах і не дають таких повноважень місцевим торговим представництвам, тому що у закордонних видавців немає можливості проходити такі процедури, які вимагає конкурс.
"Для великих закордонних видавців незрозуміло, чому у них просто не можуть купити книжки. І вони в таких конкурсах участі не беруть. Одна з причин, чому вони не подаються — тому що [закупівельні] ціни, які оголошуються як орієнтовні, навіть близько не відповідають тому, що закордонні видавці хотіли би або могли собі дозволити.
Аудіоматеріали, виплати автору (які не зведені, як у нас, в безцінь) — все це як сумарне роялті “потягне” таку суму, що на поліграфію і видання просто не вистачить коштів. Тому брати участь у цьому немає сенсу".
Але, попри такі перешкоди, деяким паралелям українських шкіл все ж пощастило. Принаймні, є два українських видавництва, які змогли не лише пробитися з підручниками іноземного авторства до українських шкіл через закупівлі, але й відхпити суттєву частку ринку. Все-таки, якщо є на вибір якісні підпучники, то вчителі обирають якісні.
Видавництву "Лінгвіст" вдалося досягнути того, що автентичні підручники з англійської мови видавництва Cambridge University Press пройшли оцінку експертів та потрапили на конкурс.
Про те, як їм це вдалося, розповідає Олег Одольський:
"Підручники, які видаються видавництвом «Лінгвіст» — це результат наполегливої праці та навіть трохи везіння. До старту проектів пішло майже 5 років на перемовини з видавництвом Кембриджського університету, який є неприбутковою організацією, та місією якого є сприяння розвитку освіти у всьому світу."
Як можна покращити ситуацію з підручниками?
По суті, українські видавці ще змагаються просто тому, що можуть упосліджувати авторів підручників. А автори, своєю чергою, маючи сміховинні гонорари і розриваючись між кількома роботами, не можуть видавати якісний продукт. Та і мотивації у них немає.
Але чи можна якось вийти з цієї ситуації?
Якби МОН могло отримати від ІМЗО розроблену і схвалену програму хоча б за пару років до друку підручників, тоді видавці мали б півтори роки на роботу, стверджує Володимир Брискін.
Наразі ж терміни настільки стиснені, що у видавця та авторського колективу є буквально 3-4, у кращму разі 5 місяців, щоб зробити підручник. А це дуже малий термін, тим паче з огляду на те, що робота над підручником не приносить гроші, а отже автори повинні ще працювати на основній роботі.
"Є шлях до виходу з цієї ситуації — це змусити інституції розробляти програми не прямо перед конкурсом, а наперед. Тоді можна було б розірвати цей ланцюг.
Кожного року купують книжки для двох паралелей: одну для НУШ, а одну оновлюють підручники, які ще не в рамках НУШ. От якби якогось року купили ще третій підручник, провели би третій конкурс. Але результати конкурсу і сам конкурс можна було б розтягнути на півтори роки, аби всі підготувалися як слід. Просто був би довший цикл розробки. І тоді можна було би за 3 роки, по черзі, з кожною паралеллю підручників забігти наперед. Перейти від восьмимісячного конкурсу на півторарічний".
"Найліпший спосіб був би виключити з Конституції зобов’язання забезпечити підручником, — говорить Брискін, — Тим паче що підручник — це не панацея. За одним тільки підручником ніхто не вчить. Якби це зробити, тоді би запрацював ринковий механізм, хоч підручники і зросли би в ціні.
Якби держава хотіла підтримати батьків, то у неї є інші способи. Монетарна виплата батькам всіх школярів, або, якщо фізична особа це ненадійний суб’єкт, то субвенція на придбання підручників для шкіл."
Якщо модель не змінювати кардинально, то можна було б змінити умови закупівель так, щоби підручники і книжки були виділені в окрему групу, в якій платили би не тільки за матеріал. Відрегулювати оті мінімальні рекомендовані обсяги роялті. Тобто ніби-то цей документ не встановлює верхніх рамок, він лиш каже: "не платіть менше!". Але сума настільки маленька за одиницю чогось за авторський текст чи переклад, що ці ціни просто нереальні у наш час. І це індульгенція, мовляв, держава ж написала, що ми можемо так платити!
"А коли приходять ті, хто перевіряє закупки, то кажуть: а чого заплатили не за мінімальним тарифом? Це корупція! Ви державні гроші посміли заплатити авторам, ви мали платити оці смішні копійки. І тоді покарають тих, хто проводить закупівлі" — говорить Володимир.
Держава зі свого боку може змінити ставлення до підручника як до продукта, до його цінності, до важливості. І може підкоригувати оці розцінки.
"На мою думку треба знайти баланс між підтримкою вітчизняних видавців та доступом до передового світового досвіду. Підвищення видатків держави на придбання підручників дасть можливість видавництвам витрачати більше коштів на підготовку контенту (автори, апробування). Також корисним буде перехід на індивідуальні підручники, особливо для молодших класів. Зараз, нагадаю, підручниками користуються протягом 5-ти років і передаються із року в рік від учня до учня наступних класів" — каже очільник "Лінгвіста".
"Ще одним сучасним виходом із ситуації бачу реалізацію формату інтерактивних підручників. Тобто таких, які є додатком до паперових, тобто розширюють їх за допомогою освітньої платформи, на якій розташовані додаткові аудіо, відео матеріали, тексти, завдання для індивідуальної роботи, тести для самоперевірки. І головне, щоб всі ці тренажери, домашки і тести перевіряв не вчитель, а платформа. Такий формат дозволив би вибудувати індивідуальну освітню стратегію, зняв би непотрібну рутинну роботу із вчителя, дав би дитині можливість не боятися робити помилки, а час, який витрачають батьки на перевірку домашки витратити для сімейного дозвілля" — ділиться баченям Наталя Лотоцька-Гевко.
"Необхідно змінити підхід та не вважати підручник лише зброшурованими аркушами паперу, а у першу чергу цінувати контент, як і в усьому цивілізованому світі. Видавці та у свою чергу автори повинні отримувати більш коштів з ростом популярності підручника — фіксований авторський гонорар не стимулює вкладати зусилля у створення якісного наповнення підручника.
Також важливо доповнювати підручники сучасними інтерактивними додатками, що зробить навчання набагато ефективнішим.
Багато з перерахованих пропозицій вже враховані на парламентських слуханнях у Комітеті Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій на тему "Якість підручників та навчальних посібників для "Нової української школи", які відбулись 26 травня 2021 року та будемо сподіватися, що вони втіляться в життя." — висловлює надію Олег Одольський.
У 2021 році було закладено 574,2 мільйони гривень на видання, придбання та доставку підручиків і посібників. Трохи менше 3% цієї суми піде на оплату авторам, редакторам, коректорам.
Не треба так.
Настя Мельниченко
.png)
