«Teaching is more than imparting knowledge, it is inspiring change». А для того, щоб надихати, потрібно самому бути натхненною. Емоційне вигорання внаслідок рутинної роботи – це не та річ, яка заохочує до якісної та продуктивної співпраці зі студентами. Тому як тільки я відчула, що лютневий мороз та однотипна робота почали втомлювати мене морально, було прийняте рішення про терміновий вихід із зони комфорту та пошук нових вражень.
To begin with, трохи інформації про себе. Мене звати Катя, мені 21 рік і я працюю в школі англійської мови Green Country у Києві. Згадані вище події відбувалися минулої зими, коли мій досвід викладання ледь нараховував 1 рік, а крім того, я здобувала свій бакалаврський ступінь (з історії, якщо когось це цікавить) в КНУ ім. Т. Шевченка. Здавалося б, з таким несуттєвим наповненням резюме робота за кордоном була недосяжною мрією. Але це лише на перший погляд.
Про програму AIESEC я знала давно, тому це був мій перший варіант (і, як виявилося згодом, безпрограшний). Якщо коротко, то це сервіс, який допомагає молоді з різних куточків світу розвиватися у своїй кар’єрі чи займатися волонтерством там, де це найбільш необхідно. Я обрала другу опцію, оскільки, знову ж таки, робота в Green Country та навчання не дозволяли мені відлучитися надовго. Процес відбору відбувся на диво швидко: реєстрація на сайті, обрання вакансії, складання та надсилання резюме, контакт з представником компанії, мотиваційне відео, кілька інтерв’ю і… все. Буквально через 10 днів після того, як ця ідея з’явилася в моїй голові, я вже купувала квитки до Італії.
До речі, про вибір країни, кошти й візи. Загалом, найпоширеніші країни, де є вакансії викладача англійської (як волонтера) – це Литва, Польща, Італія, Туреччина, Індія та В’єтнам. Італія привабила мене, перш за все, теплим кліматом і близькістю культур, тобто практично відсутністю так званого періоду акліматизації. Крім того, можливість їздити до Риму ледь не щодня та проживання в італійській родині – це ті речі, через які я нітрохи не пошкодувала про свій вибір. З іншого боку, якщо хтось збирається їхати саме на оплачувану роботу, то тут варто зазначити, що отримати її на території Євросоюзу для українця (як і для будь-якого неносія мови) важко, тому тут варто розглядати країни Південно-Східної Азії. Щоб відвідувати Європу як волонтер, не потрібно отримувати жодних дозволів, достатньо мати при собі біометричний паспорт та (бажано) лист-запрошення від школи. Але оскільки ви не отримуєте жодних коштів від роботодавця, необхідно завчасно розрахувати свої витрати і взяти певну суму коштів із собою. Тут усе залежить лише від вас та ваших потреб, можу лише сказати, що якщо у вакансії є опція вибору між проживанням у родині чи в готелі – завжди обирайте родину. Це не лише допоможе зрозуміти місцеву культуру, безкоштовно спробувати кухню та практикувати мову, а й дасть можливість відвідати такі красиві місця, які не знайдуться в жодному путівнику. Загалом, я витратила кошти лише на членський внесок (близько 3000 грн), квитки до Риму й назад (близько 5000 грн), подорожі по Італії (близько 8000 грн) та купу подаруночків для близьких. При цьому ще важливо сказати, що якщо ви курите чи вживаєте алкоголь, витрати зростуть десь удвічі, тому здоровий спосіб життя вигідний як ніколи.
Якщо з усіма організаційними моментами покінчено, можна поговорити про головне – викладання. Я працювала в державній школі для молодших класів. Вона нагадує, насправді, зовсім не ту, про яку ми думаємо при словах «європейська освіта». Так, це нова будівля з необхідним обладнанням, закритою територією під охороною та симпатичною шкільною формою. Але зсередини все обклеєно дитячими малюнками замість шпалер, на столах розкидані матеріали для проектів, а підлога всипана кольоровим папером, ніби конфетті. Діти не бояться ставити запитання, а на перервах спілкуються одне з одним, а не телефоном. До речі, про перерви. Розклад складений так, щоб у дітей було дві години занять, потім година перерви, яку вони проводять поза межами приміщення, зазвичай у закритому дворику, потім знову 2 години занять. Як на мене, це не зовсім вдала ідея, бо проводити 2 уроки англійської мови поспіль у 5-річних малявок, які знають лише цифри і кольори (приблизно те ж саме, що і я знала італійською :)) – це не найпростіша робота на світі. Уже після 40 хв заняття їхня увага зосереджена на чому завгодно, але не на навчанні. Зі старшими було простіше, але і вивчали ми не тільки матеріал за підручниками. Головна моя ціль була ознайомити їх із проблемою зміни клімату. А пояснювати про глобальне потепління тим, хто розуміє тебе на 20%, – завдання не з легких.
Щодо мовного бар’єру, то він був суттєвим. Я не володіла італійською, а в школі ніхто не розмовляв англійською. І це було дивно. Перебувати у країні Європейського Союзу за 20 хв машиною від Риму і бачити, що англійською не говорить ніхто… Досвід незвичний. Не можу стверджувати, у чому причина такої ситуації. Чи то в непродуманості шкільної програми, де діти лише вивчають напам'ять слова, не знаючи, як їх застосовувати (привіт, українські школи), чи то у величезній кількості (іноді до 30) дітей у класах. Звичайно, якщо відвідати центр Риму, ходити по музеях чи навіть користуватися транспортом – ви почуєте досить високий загальний рівень володіння англійською. А ще російською, німецькою, французькою і навіть китайською. Загалом, тими мовами, за допомогою яких можна легше контактувати з туристами і продавати їм магнітики з Колізеєм :) Але поза межами «туристичного округу» без італійської обійтися важко.
Що мені дала ця подорож? Перш за все, вміння знаходити спільну мову з дітьми у буквальному сенсі цього слова. Тепер я знаю, що за допомогою жестів і малюнків пояснити можна що завгодно і кому завгодно. Крім того, прийшло розуміння, що в Україні батьки та викладачі занадто оберігають (= контролюють) дітей. Маленькі італійці гуляли надворі у футболках, коли ішов невеликий дощ, а температура повітря була +13, вони бігали і їм було спекотно. А після того вони значно краще засвоювали матеріал. І ніхто не захворів.
І, наостанок, повернувшись до України, я почала більше уваги приділяти саме відпрацюванню знань і аналізу своїх помилок. Це значно важливіше, ніж змушувати учнів вивчати правила та окремі слова. Це те, про що мені говорили ще на початкових тренінгах Green Country, і те, що є найважливішим орієнтиром у викладанні в сучасному світі. Варто вчити дітей думати, а не запам'ятовувати.
Катя Андрійчук, викладач Грін Кантрі
.png)
